Біографія Івана Яковича Франка( реферат) - видатного українського письменника

 Іван Франко

(27.08.1856 – 28.05.1916)

   Іван Франко…Ціла упоха української культури. Один з найвидатніших письменників слов’нських народів. Марко Черемшина, сучасник Франка, після першого особистого знайомства, з захопленням написав, усвідомлюючи світову велич Франка: «Велике астральне тіло, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше».

   І.Франко – творець універсальної обдарованості, титанічної працьовитості. Багато робіт письменника ще й донині невідомі нам, чекають свого дослідника. Та якби зібрати всі відомі на нинішній час твори І.Франка, то не увібрали б ми їх і в сто томів.

   Трудно назвати ділянку літературної творчості, в якій би не працював Іван Франко – поезія і проза, драматургія і публіцистика. Автор наукових праць з економічних, філософських, політичних питань і автор чудесних творів для дітей. Бо кому з дитячих літ не відомий вірш «Плакала киця на кухні…» або збірка казок « Коли ще звірі говорили».

   Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Дрогобиччині. Виростав у атмосфері любові до праці. «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь. Се огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя».

   Батько Франка – сільський коваль – посіяв у душі свого сина зерна сердечної людяності, прищепив любов до праці й трудівника, власним прикладом учив дбати про загальне добро. Мати І.Франка розбудила в його дитячому серці поетичні струни. З голосу матері він запам’ятав чимало душевних ліричних пісень, коломийок, епічних балад і співанок. Чутливу, поетичну натуру плекала в малому Івасеві й навколишня природа Нагуєвичів. І краса Підгір’я.

   З рідного села хлопець «у світ пішов пішком на бурі

, громи й град, шукати, де цілющий потік знань пливе». Початкову освіту Франко здобував в початковій школі в селі Ясенця Сільна, де мешкала його бабуся по матері Людвіга Кульчицька.

   Після закінчення сільської школи Франко вчиться в Дрогобичі. Природні здібності, потяг до знань і перейнята від батьків-селян працьовитість принесли успіх: Іван стає одним з кращих учнів. Присутній на іспиті майбутнього письменника батько – Яків Франко – голосно заплакав. Коли його сину вручали нагороду-кнжку.

   Навесні 1865р. батько помирає. Мати. Залишившись з чотирма малими дітьми та занедбаним господарством. Виходить заміж за Гриня Гаврилика.

   Вітчим відіграв велику роль у житті І.Франка: допоміг  йому продовжити навчання в школі, підтримав батькове господарство. Колишній ріпник, він розповідає Іванові про життя бориславських робітників. І ці розповіді в майбутньому стануть вдячним матеріалом для творчості.

   З осені 1867 року Франко навчається в Дрогобицькій гімназії. «Франко вже від самого початку дався пізнати всім як з природи уже здібна, талановита людина, мав надзвичайну пам’ять,- згадує його товариш по гімназії. – Книжок, шкільних підручників мав дуже мало, лише зошитові нотатки, позгинані і підрані, де собі дещо нотував під час викладу, але більше нотував собі в голові…»

   Коли закінчував 5 клас, 1872 року, велике горе впало сумною тінню на його юність: не стало матері. «Знаю тільки те, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзивався, тільки почувши. Що мама вмирає. Як стій побіг піхотою з Нагуєвич».

    Але навіть трагедія втрати найріднішої людини не відвернула Франка ві навчання. Література неухильно вабить до себе молодого здібного юнака. Він починає розуміти, що головним предметом зображення повинно бути життя трудового народу. Франко манрує селами Прикарпаття, веде бесіди з селянами та робітниками, які працювали на буівництві залізниці Львів-Стрий-Дрогобич, з ріпниками Борислава.

   Влітку 1874 року, після сьомого класу, мандруючи по Прикарпаттю, Франко спинився у Лолині, в родині священика Рошкевича, синові якого допомагав в навчанні. Тут Іванпознайомився з його старшою сестрою Ольгою. Дівчина дуже припала йому о серця. Закоханий в неї, юнак знову прибув на Великодні свята наступної весни. А згодом листовно освідчився дівчині, і Ольга відповіла взаємністю.

   Пізніше це кохання відізветься в серці Франа глибоким і тривалим болем.

   З осені 1875 року І.франко розпочав навчання в Львівському університеті, записавшись на предмети класичної філології та української мови й літератури філософського факультету.

Ще до вступу в університет Франко друкував окремі поезії в журналі «Друг». Павлик активно обстоював запровадження живої розмовної мови в журналі, а Франко підтримував побратима. «Руська правда», тобто українська мова – то для мене той любий, домашній убор, в котрім всякий показується другому таким, яким есть,- писав Іван Франко в одному з листів до Ольги Рошкевич. – Руська бесіда – то бесіда мого серця!»

   З 1876 р. журнал «Друг» набуває демократичного напрямку. Душею редакції журналу став Франко, який також і офіційно був обрний секретарем редакції.

   Як виглядав Іван Франко в цей період? Ось як його описує Антін Дольницький: «Худощавий, без заросту молодець, з рудавим волоссям. Зачервоненими віями, незграбними рухами, але зате з ясним, рішучим виразом очей та дууже симпатичною, захоплюючою мовою при певній здержливості».

   Черввень 1877 р. – перший  арешт Франка. Його звинувачено в антиурядовій пропаганді, в приналежності до таємного товариства, шість місяців велося слідство. 

   Тюрма стала тяжким духовним і фізичним випробуванням, справжніми тортурами для молодого письменника. «У в’язниці,- писав він потім,- ставились до мене з особливою суворістю. Запхано мене до найгіршої камери, до злодіїв, убивць та інших звичайних злочинців… Протягом дев’яти місяців, які я провів в тюрмі, сидів я переважно у великій камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою вікно ніколи не зачинялося і де я, слабий на груди, ледве добився привілею спати під вікном. Таким чином уникнув і небезпеки, вдихаючи  вночі густе затхле повітря в його безперервній силі, але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові. Цьому відповідало і ставлення сторожі. Раз я почув себе хворим і десять днів поспіль  просився до лікаря, але мене не допустили».

   За браком доказів Івана Франка звільняють. Але своєю блискучою промовою-звинуваченням на судовому засіданні письменник назавжди відгородився від можновладців. Пропала надія на блискучу наукову кар’єру. Нездійсненною мрією залишилась Ольга, бо її батьки нізащо не хочуть віддати дочку за політично неблагодійного чоловіка. 

   У 1878 р. «проскрибований» Іван Франко ще міцніше пов’зує свою діяльність з робітничим класом., активно зайнявшись справою згуртування й політичної освіти робітників Львова.

   Найбільшим життєвим ударом для І.Франка була втрата коханої весни 1879 р.: у вересні Ольга Рошкевич, не витримуючи далі нестерпного життя в родині батьків(«домашні…з’їли мене до живого»,- жалілася Франкові в листах), вийшла заміж за богослова Володимира Озаркевича, брата Наталії Кобринської. Цей розрив глибоко переживали обоє закоханих.

   Велика туга письменника за нездійсненою любов’ю зійде чарівним цвітом у незрівнянній книзі – «Зів’яле листя»:

                                   Хоч ти будеш цвіткою цвісти,

                                   Левкоєю пахуче-золотою,

                                   Хоч ти пішла серед юрби плисти

                                   У океан щодещини й застою,

                                   Та все ж для мене ясна, чиста ти,

                                   Не перестанеш буть мені святою...

  Зимою того року, як писав Франко в одному з листів, він «здихав та мерз, не маючи ні вбрання, ні хати, ні нічого».Рятуватися від голоду тимчасовими виїздами до вітчима та мачухи було далі неможливо, і Франко погоджується підготувати народного вчителя з села Нижнього Березова Кирила Геника, що закінчив тільки п’ять класів гімназії, до іспитів на атестат зрілості.

  А по дорозі – в Коломиї – має відбутись така бажана зустріч з коханою – Ольгою Рошкевич. Грошей не вистачає навіть на білет, і Франко позичає у знайомого, сина залізничника, безкоштовний залізничний квиток.

  Побачення відбулось – Франко почуває себе надзвичайно щасливим. Але в Яблуневі, по дорозі до Нижнього Березова, його заарештовано.

 Поліцейські донесення гранично прості: Франко – без жодних засобів до існування; крім того, - пише сумнівного змісту твори, в яких закликає народ до боротьби. Як останнього злочинця, в кайданах, направляють письменника в село Нагуєвичі, до вітчима – під нагляд поліції. 

  І от довга дорога до Нагуєвичів, по весняному болоті, босоніж. Заким дійшли, пальці на босих ногах збиті на живу рану, аж нігті попідрива;лись, позагнивали. Болі страшенні.

  Та ще й вітчим дивиться недоброзичливо – сором перед людьми – Іван, як злодій, як останній злочинець, - у супроводі поліції.

  Як бачимо, життєві перипетії протягом весни й літа 1880р. були у Франка складними, переживання та враження – глибокими, пекучими.

  Важкі умови, нове ув’язнення й переслідування не зломили дух письменника. З-під його пера виходять такі поетичні шедеври, як «Гімн» («Вічний революціонер»), цикл «Веснянки» , «На суді».

  Повернувшись «по довгій блуканині» до Львова, І. Франко застав тут досить несприятливу для революційної роботи атмосферу. Сам він знову опинився «мов на леду, без грошей і хліба».

  Гостро відчуваючи брак власного друкованого органу, І. Франко восени 1880 р. заходжується збирати кошти й сили для нового періодичного видання. Згуртовані ним студенти та гімназисти на своїх зборах у середині листопада вирішують розпочати з 1881 р. випуск журналу «Світ».

  Матеріальні обставини І. Франка в цей час були винятково несприятливими, на що він скаржився в листах до різних осіб.
 

  З листа І. Франко до М. Павлика від 29 січня: «Я от, ще досі жию у Львові, то вже маю звиш 100 р. довгу, та й то жию, як пес, у нетопленій хаті, картофлею та капустою, та й то на кошт робітника. І що тут думати про будуще? Одна рада – йти до Нагуєвич…»

  Збережені в поліцейських архівах матеріали 1881-1883 рр. дають точні дані, що робив І. Франко в Нагуєвичах, коли і куди виїжджав із села. Так, з листування Дрогобицького староства з президією по місництва у Львові відомо, що в  лютому 1882 р. він на кілька днів їздив до Львова «шукати собі там якусь працю» і мешкав у І. Белея, який редагував журнал «Світ». І. Франко друкується під псевдонімом «Мирон», як пише поліція у доносах, «у Нагуєвичах постійно займається якоюсь писаниною, не товаришує ні з ким і ніде не буває».

   Удень працює як селянин: ходить за плугом, косить, сіє, молотить, а вечорами пише ону сторінку за другою. Так з’являються на світ окремі розділи повісті «Борислав сміється».

  Повість писалась і друкувалась з номера в номер журналу «Світ». Тому кожну частину можна розглядати як одне завершене ціле. На 22-му номері журнал «Світ» був закритий, а повість так і не була закінчена.

  Не так селянська робота, як нестача й бідність допікали в цей час Франкові. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають»,- описував він своє становище в листі до І. Белея у вересні 1881 р.

   Щоб якось налагодити своє матеріальне становище та об’єднати прогресивні сили для спільної роботи, І. Франко та М. Павлик вирішують купити невеликий будинок. У Львові – надто дорого. Вибір упав на Станіслав(нині Івано-Франківськ).

   У колі передової польської інтелігенції в Станіс

лаві І. Франко знайомиться з Юзефою Дзвонковською і закохується в неї. Пропонує їй стати дружиною.

                                   Не   схиляй своє личко прекрасне,

                                   Не затулюй повійками вій,

                                    Із котрих то мигоче, то гасне

                                   Луч надій в життя мого ніч…

                                   Розігнавши всі сумніви й муки,

                                   Ти цілим мене мужем зроби.

                                   Щоб з тобою я жив рука в руку

                                   Для людей, для добра, для борби.
І. Франко одержує відмову. І тільки пізніше дізнається про її справжню причину. Чарівна, красива Юзефа була важно хворою. Всіх навколо приваблювала її врода: золоті кучері, голубі. аж сині, очі, тендітна постать, гострий розум, Та й душа її була сповнена незвичайного благородства. Знаючи про власну близьку смерть, дівчина не хоче виходити заміж. І ті кілька років, що відміряло їй життя, працює народною вчителькою. У «Зів’ялому листі» віддзеркалюються її врода й благородство.

                                   Явилася друга – гордая княгиня,

                                   Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

                                   Таємна й недоступна, мов святиня,

                                   Мене рукою зимною вона

                                   Відсунула і шепнула таємно:

                                   «Мені не жить, тож най умру одна!»

   Жінкою, якій судилось іти поруч, розділяти радощі та смуток свят і буднів, стала Ольга Хорунжицька, киянка. З нею Франко познайомився під час перебування у Києві в лютому 1885 р.

   О.Хорунжицьку так і не сприйняло галицьке оточення І.Франка, її звинуватили в тому, що вона не навчилась раціонально вести господарство, пекти різні солодощі, які з таким вмінням виробляли галицькі господині. Так і залишилась вона одинокою серед галичан.

   Свій шлюб з О. Хорунжицькою І.Франко оцінював яяк символ єднання Східної і Західної України.

   Життя письменника змінюється, адже тепер він повинен турбуватися про сім’ю. Працюючи в редакціях різних газет, І.Франко виконує чимало чорнової роботи: пише дрібні замітки, інформації. Водночас використовує ці завдання для пропаганди своїх поглядів.

   У побуті – скромний і невибагливий. У своєму щоденнику О.Маковей так описав помешкання І.Франка: «…Два покої і кухня. Входиш до них. Уладнання дуже поодиноке:  в першій кімнаті два ліжка, комод і стіл, закиданий паперами. В другій кімнаті – стоять шафи з книжками, стіл з паперами і ще кілька предметів». І зрештою – опис самого Франка: «…Середнього зросту, чоло високе,  лице червоне, пропорціональне, волосся темно-каштанувате, під бородою рудий заріст – такий і вус. Сорочка вишивана…» Улюблений колір Франка – синій, улюблена одіж – вишивана сорочка.
 

   Роки наполегливої праці над поетичним словом увінчуються виходом 1887 р. збірки «З вершин і низин». Ця книга видана власним коштом, присвячена дружині Ользі. Відкривала збірку поезія «Гімн», а далі – цикли «Веснянки». «Думи пролетарія», поезії «Каменярі», «Пісня і праця» та ін.

   Задля постійного заробітку І.Франко їде працювати в демократичну польську газету “Кур’єр львівський” – так почалась  десятилітня нужденна праця, «в раймах у сусідів». Авторитет І.Франка зростає серед української та польської молоді, у передових колах Східної України. Навколо нього гуртуються прогресивні літературні сили. Влітку 1889 р.– знову арешт.

   

І.Франко перебував у тюрмі впродовж майже десяти тижнів, важко переносячи це ув’язнення як духовно так і фізично. «Ночами болить мене також голова,- повідомляв із-за грат дружину, - і раз у раз чую якусь тяжесть в мозку, немов там у мене камінь. При тім тоска у мене страшенна». За 65 днів перебування в тюрмі творчий доробок І.Франка поповнився  більш як сімдесятьма глибоко емоційними творами соціального звучання. Визначним здобутком став великий цикл «Тюремні сонети».

   
 Останнє десятиліття  XIX і перші роки нового століття були в житті І.Франка часом найенергійнішої та надзвичайно плідної творчої та громадської діяльності. Найактивніше в цей час він публікується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник».

Восени 1890 р. організаційно сформувалась радикальна партія Галичини, ядро якої склали прихильники І.Франка. На початку жовтня 1890 р. відбувся скликаний І.Франком та М.Павликом I з’їзд.
  
  Іван Франко має намір захистити десиртацію. Це дасть можливість працювати в університеті, постійно спілкуватись з молоддю, виховувати її.

У вересні 1891 р. І.Франко їде до Відня й домовляється з видатним ученим-славістом Ватрославом Ягичем про керівництво в підготовці докторських екзаменів  та дисертації. Під час  цих відвідин І.Франко зустрічається з М.Драгомановим.

   Дисертацію захищено. Фле І.Франко так і не був допущений до викладів в університеті,- хоча блискуче провів пробну лекцію. У листі до А.Чайковського  І.Франко писав: «Габілітаціяя моя пішла дуже добре, і можу сказати сміло, що я здобув собі симпатію в факультеті. Тепер діло піде на дорогу політичну, і тут, звісно, прийдеться перебувати хождєніє по мукам. Який буде результат, тепер годі придвидіти».

   
…3 січня 1893 р. почав виходити журнал «Житє і слово». Видавцем була Ольга Франко, дружина письменника. Вона віддала для його заснування значну частину свого посагу. Іван Франко дав журналові справедливо високу оцінку, відзначивши, що його «з погляду літературного і з погляду наукового можна вважати першим європейським журналом».

1890-ті роки в творчості Франка позначені високою продуктивністю, дальшим розширенням жанрового і  тематичного діапазону. В 1890 р. виходить книга оповідань «В поті чола», яка яскраво засвідчує талант Івана Франка-мініатюриста.

Кілька разів І.Франка  висували кандидатом у депутати до державної ради. Письменник максимально використовував право кандидата для пробудження соціальної, національної свідомості народу.

«Жию вірою й надією, що ті високі духовні прикмети

будуть розвиватися  чимраз краще серед нашого народу,

і що я дожию ще часів. Далеко щасливіших та радісніших

від тих, які прожив досі», - проголошує І.Франко.

Досвід громадської роботи та особисті переживання художньо кристалізуються в окремих поезіях цього часу, які складають збірки: « Зів’яле листя”(1896), «Мій Ізмарагд»(1898), «Поеми»(1899), «Із днів журби»(1900), «Semper tiro!»(1906).

У 1905 р.(січень – липень) І.Франко написав один із найкращих своїх творів – поему «Мойсей» - роздум про майбутнє українського народу, про взаємини вождя і мас, про могутні сили суспільства, здатного висунути зі свого середовища великих провідників.

Складні життєві обставини й колосальне духовне напруження, якого вимагали ідейна боротьба та різнопланова творча діяльність, похитнули здоров’я І.Франка. В перші місяці 1908 р. письменник серйозно захворів. Поліартрит призвів до паралічу рук.

Великим зусиллям волі І.Франко навчається писати лівою рукою друкованими літерами. Чимало його рукописів останніх років життя, особливо віршовані твори, збереглися саме в таких його автографах. Хворий фізично, він зберігає характер сильного духом трудівника в різних галузях культури.

   

Наближалась перша світова війна. Двоє синів письменника – в легіонах Січових стрільців, найстарший помер, дочка Ганна їде в гості до родичів у Київ і, у зв’язку з воєнним становищем, не може повернутися, дружина – хворіє. І.Франко залишається без жодних засобів існування. 

Мені грозить просто голодна смерть», – писав у грудні 1914 р. до Є.К.Тригубова, прохаючи надіслати йому грошей у позику або в рахунок праць, переданих науковому товариству в Києві.

Громадськість збирає кошти на допомогу І.Франкові, якими він так і не встиг скористатись.

   
28 травня 1916р. Франка не стало. Звістка про смерть великого письменника й громадянина сколихнула Галичину, незважаючи на воєнну ситуацію, скоро облетіла весь світ і одізвалася пекучим  болем у серці українського народу.